Декоративно-ужиткове мистецтво
Декоративно-ужиткове мистецтво має свій особливий художній сенс та свою декоративну образність та безпосередній зв'язок з побутовими потребами людей. Людина упродовж життя займається різноманітними справами: домашній побут, широке коло суспільних, трудових, культових функцій, спортивних, мистецьких занять, та безліч інших. Тому існують велика кількість різних побутових предметів, речей, що допомагають виконувати людині свої функції. Багато з них мають відношення до сфери декоративно-ужиткового мистецтва. Виготовляють їх з різноманітних матеріалів (традиційно з дерева, глини, тканин, скла, металу), тому класифікують твори декоративно-ужиткового мистецтва в основному за матеріалом і технологією виготовлення:
1) художні тканини (килими, вибійка, батик, художнє в’язання, мереживо);
2) художня кераміка (майоліка, фаянс, фарфор, кам’яна маса, шамот);
3) художнє скло;
4) меблі;
5) одяг;
6) ювелірні вироби;
7) художній метал;
8) художня обробка дерева (різьбярство, столярство, бондарство;
9) художня обробка шкіри;
10) народне малювання;
11) народна іграшка.
Історична довідка
З давніх-давен людина в створених виробах задовольняє не тільки свої щоденні утилітарні потреби, але й одночасно й свої естетичні потреби, намагаючись прикрасити предмет, яким вона користується. Поява орнаментованих предметів в первісному мистецтві пов’язана з трудовою діяльністю та обрядом. Як вид художньої творчості декоративно-ужиткове мистецтво остаточно складається під час виділення ремесла в самостійну галузь виробництва. До промислового перевороту всі вироби виконувалися вручну майстром та його підмайстрами – ковалями, гончарями, швачками…
В Україні сформувалося багато видів народного мистецтва:
- художня обробка дерева, каміння, металу;
- гончарство;
- художня вишивка;
- ткацтво і килимарство;
- декоративний розпис тощо.
Художньо-побутові вироби, які виготовляються вручну в наш час набули значного розвитку в усіх областях України. Кожен вид декоративно-ужиткового мистецтва тісно пов'язаний з історією, національними традиціями регіонів і свідчить про мистецьку обдарованість народних майстрів. Назвемо основні художні осередки:
- Опішня (Полтавська обл.) - художня кераміка;
- Решетилівка (Полтавська обл.) – килимарство;
- Дігтярі (Чернігівська обл.) – килимарство, рушники, плахтові тканини;
- Петриківка (Дніпропетровська обл.) – петриківський розпис;
- Кролевець (Сумська обл.) – кролевецькі рушники;
- Бубнівка (Вінницька обл.) – центр традиційного гончарства;
- Клембівка (Вінницька обл.) – художня вишивка;
- Косів (Івано-Франківська обл.) – килими, художні вироби з дерева, кераміка, шкіра;
- Вижниця (Чернівецька обл.) – вироби з дерева, оздоблені різьбленням та випалюванням.
Найвищого звання – народний художник України – удостоєні:
- Білокур К.В. (народне малювання);
- Головко Д.Ф. (художня кераміка);
- Гоголь Л.Є. (художник килимів і гобеленів);
- Зарицкий І.В. (художнє скло);
- Литовченко І.С. (художнє ткацтво, монументальне мистецтво);
- Примаченко (Приймаченко) М.О. (майстер народного розпису);
- Наєнко О.Ф. (монументальне мистецтво, працював в техніці інкрустації соломкою);
- Товстуха Л.С. (художник килимів);
- Тимченко М.К. (майстер народного розпису).
Протиставлення народного декоративного мистецтва професійному (ремеслам та промислам) відбувається за двома передумовами. По-перше, народне мистецтво створюється самим народом і для себе, тобто людьми, які зайняті хліборобством, скотарством, мисливством, а не спеціалістами - художниками й майстрами, що займаються виключно мистецтвом. По-друге, це мистецтво підкорюється своїм законам, а не закономірностям стильового розвитку, тому має особливий характер, зміст і художню структуру виробів.
Народне декоративне мистецтво – багатофункціональне явище. Практична, обрядова, естетична, ідейно-смислова, виховна функції лежать в його основі.
Основні характеристики народно-декоративного мистецтва:
- Утилітарність, побутова функція.
- Створюється на колективній основі, традиційна наступність.
- Високий ступінь художнього узагальнення, що стосується форми та змісту. Причому зміст визначається ідеями добра, життєстверджуючого активного перетворення дійсності, що визначає образну специфіку.
- Варіативність. (Одного центру виробництва – Петриківський розпис).
- Канонічність.
Природа ужиткового мистецтва
Трудова діяльність людини породжує трудові ритми – повтори тіла, змахи рук. Не виключно, що найдавніший вид мистецтва – трудові пісні, засновані на робочих ритмах, свідоцтво того , що людина давно збагнула значення ритму. Почуття ритму – один з фундаментів естетичного засвоєння дійсності. Можна говорити про те, що ритм є єднальною ланкою між матеріальним та духовним світом, допомагаючи в праці, розвиваючи здатність людини сприймати світ, відтворювати його. Механічні подряпини та сліди обробки матеріалу набували характеру ритмічного повтору. Виникало зображення, яке ми називаємо орнаментом. Найяскравіше своє виявлення народний орнамент виявив в малярстві та вишивці.
Народні промисли:
- Українська народна вишивка – прикрашення одягу та побутових предметів з тканин, на яких вишивається орнамент або зображувальний мотив. Техніки вишивки різноманітні – хрестик, гладь, ажурна, мережка і т.п. Дуже часто вони комбінуються, доповнюючи один одного. Розрізняють білу (однокольорову) та багатокольорову. Під руками народних майстринь простий шматок домотканого полотна ставав справжнім витвором мистецтва. Орнаментовані вишивками рушники, підзори, наволоки, декоративні тканини оживляли інтер’єр традиційного народного житла, входили до складу фольклорно-естетичного контексту селянського побуту; прикрашений вишивкою одяг був органічним компонентом святково-обрядових свят.
Історична довідка
З давніх-давен традиція вишивання жила серед народу. Її коріння губиться ще в дохристиянського культурах. Про це свідчать археологічні знахідки, а також символічне значення вишитої тканини орнаментами.
- Український народний декоративний розпис пов'язаний з художнім оздобленням предметів побуту. Українці з давніх-давен прикрашали стіни хат та господарські будівлі, дерев’яний хатній інтер’єр, меблі, посуд, господарські речі. Найдавнішим і найпоширенішим видом народного малярства був настінний розпис хат, який відзначався великою різноманітністю мальованих орнаментальних мотивів у кожній зоні та області. Розписом покривалися стіни хат, призьба, фриз, що йшов угорі стіни, наріжні пілястри, підвіконня, обрамлення вікон та дверей, самі двері, віконниці. А в інтер’єрі хати – піч, стеля, сволок, обрамлення вікон та дверей, образів тощо. В декоруванні фасадної стіни основним орнаментальним мотивом виступали «квіти у вазоні».
Важливе місце в художньому орнаменті житла на Україні посідали декоративні розписи на дереві, якими прикрашали меблі, господарські речі, дерев’яний посуд, дитячі іграшки і особливо, скрині.
Народний декоративний розпис увійшов яскравою сторінкою в історію культури українського народу. До нього належать:
1) Настінний розпис культових приміщень (церков), жител і надвірних господарських споруд;
2) Багатобарвні малюнки на папері, відомі як мальовки;
3) Станковий народний живопис і графіка;
4) Оздоблення олійними фарбами дерев’яних виробів (скринь, мисників, вуликів, віялок, дерев’яного посуду, іграшок, музичних інструментів);
5) Писанкарство;
6) Розпис тканин;
7) Малюнки на склі (поширені переважно в західних областях України).
Настінний розпис – це живописне зображення, яке виконано безпосередньо на стіні й пов’язано з архітектурою. Настінні розписи мають форми мозаїки, панно, тощо. Розписи бувають тематичні й орнаментальні, виконуються технікою фрески, темпери, клеєного, силікатного та воскового живопису із застосуванням синтетичних матеріалів.
Мальовка – декоративний малюнок на тонкому папері, виконаний аніліновими фарбами – «манійками», що прийшов на зміну настінному розпису в оформленні інтер’єру хати. З кінця XIX століття були винайдені яскраві анілінові барвники, тому майстрині настінного розпису починають малювати не на стінах, а на паперових аркушах -мальовках відповідного розміру та формату. Паперові прикраси – квіти в овалі, вазони-букети. Прямокутні килимки – наклеювали на стіни, дотримуючись традиційних правил оздоблення хатнього інтер’єру (на каміні та сволоку, над вікнами та полом). З початку ХХ століття відомим центром виготовлення мальовок стає с.Петриківка Дніпропетровської області.
Петриківський декоративний розпис виник у селі Петриківка (нині Царичанського р-ну Дніпропетровської обл.). З часу свого заснування у 1772 Петриківка була важливим адміністративним і торговельним центром Протовчанської паланки, де тричі на рік збирався ярмарок, на якому місцеві майстри продавали килими, вибій часті тканини, а також вироби з дерева, розмальовані самобутнім рослинним орнаментом. Після ліквідації Січі село стало казенною слободою, жителі якої не зазнавали постійного кріпацького гніту, що також сприяло розвитку народного мистецтва. Петриківські декоративні розписи розвивались у вигляді стінопису житлових приміщень та декору речей господарського і хатнього вжитку. В ХІХ столітті Петриківка вже була центром розповсюдження стінопису на Україні, орнаментика якого бере початок від стародавньої традиційної орнаментики, що широко застосовувалася в побуті запорізьких козаків для оздоблення їх житла, начиння та зброї. Характерним для мистецтва петриківського розпису є рослинний орнамент, що продовжує традиції орнаментики українського бароко. Він ґрунтується на уважному вивченні реальних форм місцевої флори та створенні на цій основі фантастичних, неіснуючих у природі форм квітів.
Широке застосування в розписі мають мотиви садових і лугових квітів та ягід – калини, полуниці, винограду. Характерним для петриківського орнаменту є також зображення акантового листя (папороті), пуп’янків, перистого ажурного листя.
- 1. Декоративний розпис виробів із дерева
Декоративний розпис виробів із дерева (скринь, мисників, віялок, саней, дерев’яного посуду, іграшок та інше) веде свій початок з настінного розпису дерев’яних культових споруд, поширених ще з давніх часів. Незначну частину декоративного розпису, що вціліла, становлять настінні розписи по дереву олійними фарбами в церквах, наприклад, у церкві Воздвиження в м.Дрогобичі (близько 1636 р.), розпис плафона в церкві с. Черва Закарпатської області (1753 р.).
- 1. Писанкарство
Одним з видів українського народного мистецтва виступають писанки, орнаментовані пташині яйця. Поширений здавна на Україні звичай розписувати пташині яйця пов'язаний з дохристиянським обрядом зустрічі весни. Мотиви розпису завжди мали символічний зміст: в них поетизувалась краса буття, втілювалось сподівання на краще майбутнє. Впродовж століть мистецтво писанки набуло характеру народно-декоративного живопису.
Багато народів світу шанували, возвеличували яйце з його власною атрибутикою. У багатьох стародавніх народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла, навіть зародком усього Всесвіту. В античній Греції і Римі вважали, що Всесвіт виник з яйця казкового птаха Фенікса, який поклав його у святилище Геліоса (сонця). Яйце для римлян мало магічну силу, тому вони використовували фарбовані яйця в різноманітних обрядах і забавах.
Досліджуючи матеріали археологічних експедицій з вивчення трипільської культури, вчені-археологи біля села Лука Врублівецька знайшли декілька керамічних яєць з так званими торохкальцями – маленькими камінчиками, що вільно торохкотіли всередині яйця. Їх використовували як засоби, що відлякують злих духів.
На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в Х - ХІІІ столітті. Найдавнішу українську писанку знайдено археологами на Київщині, вона датується Х - ХІ століттям. Звичайне куряче яйце недовговічне, тому в Київській Русі майстри майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця. Найулюбленішим мотивом був мотив сосонки – яскраво-зеленої травички, що найперша прокидається після зими, сповіщаючи по прихід весни. Улюбленими кольорами майстрів були жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному, тлі. За період з ХІІІ до другої половини ХІХ століття у писанкарстві майже не виникає нових елементів.
Найпоширеніші способи виготовлення писанки:
- фарбування яйця в один колір (червоний, синій, зелений, жовтий) характерне для всієї України )– крашанки, галки, галунки, сливки;
- нанесення малюнка на пофарбоване в один колір тло яйця гострим предметом – дряпанки або скробанки;
- розпис яйця пензликом олійними фарбами – кальовки;
накапування на пофарбоване яйце воску з наступним занурюванням його в фарби – від світлої до темної – крапанки.
Із кінця 19 століття поряд із писанками створюються дряпанки і мальованки.
Дряпанка – це крашанка, на якій орнамент видряпане голкою або металевим стержнем.
Мальованка – це яйце, розписане фарбами за допомогою пензля.
Білі писанки (галунки), що належать до вишуканих мистецьких творів, трапляються здебільшого на Київщині та Чернігівщині.
Після нанесення кольорового орнаменту решту яйця знебарвлюють міцним капустяним квасом або галуном, і тоді на сніжно-білому тлі розквітають неперевершеної краси та яскравості малюнки.
У наш час мистецтво писанок чарує око розмаїттям орнаментальних мотивів і буяння насичених фарб. У художньому відношенні писанки міцно пов’язані з іншими видами народного мистецтва певної місцевості, у них простежуються давні традиції та древні форми українського народного орнаменту. Писанки – це витвір руки і душі. Коломиєю – національним центром писанкарства.
- Українські народні тканини (ткацтво) мають різне призначення, виготовляються народними майстрами ручним способом.
Ткацтво – сукупність виробничих процесів виготовлення тканини на ткацькому верстаті шляхом переплетення взаємно перпендикулярних текстильних ниток. До народних тканин належать сурові полотна, сукна, вовняні тканини, поштучні вироби (скатерки, рушники, хустки, пояси, рядна, намітки, плахти, запаски та ін.).
Історична довідка
Примітивне ручне ткацтво виникло ще за часів неоліту як вид плетіння. Вважають, що ручний ткацький верстат виник ще за 5 тисяч років до н.е. Рання стадія ткацького виробництва на східнослов’янських землях припадає на період трипільської культури. Археологічні знахідки цього періоду представляють значну кількість ткацького знаряддя – деталі первісних ткацьких верстатів, глиняні прясельця для веретен, ткацькі грузила. Самих тканин цього періоду не виявлено, але є відбитки їх на денцях керамічних посудин. В Київській Русі ткацтво було важливим ремеслом. З Х ст. зустрічаються згадки про наявність на Русі сукна, з якого шили свити і опанчі. Спочатку ткацтво було в Україні домашнім ремеслом, з часом воно розмежувалось на сільське і міське ремесла, що привело до виникнення і співіснування протягом кількох століть двох форм – народного домашнього промислу та цехового ремесла.
Килимарство - виготовлення килимів та килимових виробів(гобеленів, доріжок, паласів, шпалер, паласів, сумахів). Основною сировиною килимарства є вовна, бавовна, лляні волокна. Останнім часом застосовують ручний або машинний способи. Ручне виробництво килимів здійснюється на вертикальних і горизонтальних верстатах, машинне – на механізованих килимарських верстатах і жакардових машинах.
Килим – твір художнього ткацтва, призначений для оздоблення або утеплення житлових і громадських приміщень.
Історична довідка
Килими відомі з глибокої давнини. Знайдені на Алтаї в одному з Пазирицьких курганів ворсовий килим належить до V - IV століття. Це така званий Пазирицький килим – найдавніший килим ручної роботи. Пазирицький килим має майстерне композиційне вирішення: центральне поле заповнене великими розетками, бордюр орнаментований зображенням орлиного грифа і має кайму з ряду розеток. Ближче до країв килима зображена лань, яка пасеться, а на широкому центральному бордюрі – вершники. Фон килима – теракотовий, орнамент золотисто-жовтого, темно-синього, голубого і кремового кольорів. В наш час цей килим зберігається в Ермітажі.
Збереглися відомості про існування килимів в Ассирії і Вавилоні, в античних містах, у скіфських оселях Північного Причорномор’я. найбільш відомі килими Сходу – перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі, вірменські. Пізніше килими набули поширення у європейських народів, зокрема у слов’ян.
- 1. Гончарство
Гончарство - виготовлення з глини різних за призначенням гончарних виробів – посуду, кахлів, іграшок, малої скульптури. Виникло в епоху неоліту. Гончарство розвивалось там, де були придатні для цього глини. Сировину очищали від шкідливих домішок, місили, виробляли посуд чи інші вироби, сушили на сонці і потім випалювали, спочатку на відкритих вогнищах, пізніше у звичайних печах і наприкінці у спеціальних гончарських горнах. З появою гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. Уже в добу неоліту гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця. В часи неоліту вироби гончарства оздоблювали орнаментом, мальованими кольоровими фарбами мінерального походження.
Вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральними домішками, випалені до твердого стану мають назву - кераміка.
Якість керамічних виробів залежить від добору сировини й технології виготовлення. Основними технологічними видами кераміки є:
- Гончарство;
- Теракота;
- Майоліка;
- Фарфор;
- Кам’яні маси.
Українська народна кераміка
На території України сліди гончарства археологи датують VI – початку IV тисячоліття до н.е. Неолітичний посуд виготовлявся ліпним способом, або слабо випаленим. У часи мідної доби значного розвитку набула трипільська кераміка, поширена в лісостеповій та степовій зонах Правобережної України. У I тис. до н.е. до початку I тис. н.е. на степовій та лісостеповій території України та на Північному Причорномор’ї існувало високо розвинуте мистецтво численних племен – кіммерійців, скіфів, сарматів. Гончарство мало велике значення лише у осілого населення. Виробляли різноманітний посуд – горщики, корчаги, миски, а також прясельця, ґудзики. Посуд ліпили вручну. Оздоблювали пластичним орнаментом. З кінця VII ст. до н.е. поширюється виробництво чорно лощеного посуду, прикрашеного різьбленим геометричним орнаментом, інкрустованим білою глиною.
6. Деревообробні промисли і ремесла
В Україні здавна виготовляли з дерева кухонний посуд (ковші, миски, ковганки, ополонки, солонки), домашні меблі (лавки, цеберки, ряжки, діжі, бодні), сани і вози, знаряддя праці, пристрої для прядіння і ткацтва і т.п.
Особливо розвивалися деревообробні промисли на Поліссі і в лісостепових районах, де був достатній вибір деревини. Найпростішим і, очевидно, найдавнішим, що зберігся ще в ХІХ - на початку ХХ ст., прийомом обробки дерева був випалювання чи видовбування (вирізання) із суцільних його кусків. Так робили кадуби, жлукта (для лужіння білизни), ступи, човни, ночви, вулики, солонки, ложки. Ложки, ополонки, ковганки обробляли згодом спеціальними ножами та різцями і шліфували так званим шліфером. Ложки були прості («мужицькі», «циганські») і пофарбовані у золотистий і темно-червоний колір («руські»).
Бондарство
До пізніших промислів, що потребували складніших прийомів роботи й інструменту, належить бондарство – виготовлення ємкостей для зберігання та перевезення рідких і сипучих продуктів. Це бодні, діжі (хлібні діжі), цебри, траяни, барила, баклаги. Значне місце серед бондарних виробів займали різні за призначенням і розмірами бочки: 50-60-відерні для кінного транспортування води, обладнані двома днищами і отвором ля зливу; невеликі 5-10 літрові ручні-баклаги і барила; бочки для пива і квасу на 20-30 літрів, для засолювання риби і грибів, овочів та фруктів. Другу групу бондарних виробів становив відро подібний посуд – коновки, цебри, шаплики, дійниці, джбани, діжки. Вони мали форму циліндра, який або звужувався, або розширювався догори.
Бондарний промисел передбачав наявність у столяра високої майстерності і неабияких умінь. Прорізування пазів у клепках, так званих уторів при вставленні днищ було досить складною технічною операцією, що потребувала точності, уміння і спеціального інструменту. Крім сокири, пилки, стамески, долота, молотка, свердла користувалися ще фуганком, рубанком, циркулем, шерхебелем, лінійкою, кривим стругом («уторником»), відшукуючи радіус дна шляхом ділення величини круга виготовлюваного виробу на шість. Клепки скріплювали двома чи кількома дерев’яними, а пізніше залізними обручами – операція, також неможлива без відповідних навичок і вмінь.
Українські майстри добре розумілися в особливостях різних сортів деревини, попередньо піддаючи його необхідній обробці. Зрублені дерева розпилювали вручну, ретельно висушували, сортували.
Стельмахування
Значного рівня розвитку досягло стельмахування – вироблення саней і возів, а також коліс. Виготовлення коліс, виточування круглих ступіць до них робилося на простих верстатах – коловоротах. Матеріал для гнуття ободів, дуг, полозів для саней попередньо розпарювали у спеціальних парильнях («парнях»), що являли собою невеликі зрублені землянки з піччю і чаном, димарем і отвором для виведення пари. Відома була і давніша «суха парня» - неглибока яма з багаттям, покрита дерном, на який клали призначений для гнуття матеріал.
Столярне ремесло
Поширене в Україні столярне ремесло. Крім загальновживаного інструменту, столярі користувались також столярним верстатом, на якому за допомогою рубанка і фуганка виготовляли стільці, мисники, ліжка, рами для вікон і рамки для вуликів, дерев’яні частини борін, плугів. Круглі за формою вироби-фігурні колони для церков і ґанків, деякі деталі для самопрядок, веретена, качалки, стріли, дитячі іграшки виготовлювалися на простому токарному верстаті для дерева.
Столярі - «гребінники», користуючись стругом, спеціальними швайками й пилами, виготовляли гребені і гребінці, необхідні для прядіння, випилювали і випалювали зубці у заготовках з клена і груші. Столярі – «бердники», вистругуючи і відполіровуючи тонкі дерев’яні пластинки, монтували з них дошкоподібне бердо для ткацьких станків.
Теслярство
Будівництвом житла і господарських прибудов (комор, хлівів, клунь) з дерева займалися переважно теслі. Сокирою вручну обтісували і пилкою розпилювали колоди, в яких долотом вибиралися поздовжні пази, а по кінцях робилися кутові зарубки. Колоди за допомогою простого, але хитромудрого пристосування – «драчки» щільно з’єднувалися («придиралися») в зруб. У добу капіталізму з появою відхідництва сільські теслі і столярі, об’єднуючись в артілі, будували водяні і вітряні млини, церкви, монастирі та інші великі споруди.
Художнє оздоблення виробів з дерева
Відчуваючи потяг до краси, українські майстри прагнули орнаментувати вироби чи окремі деталі будов. Так, наличники вікон прикрашали різьбою; сволок у хаті – написами, хрестами і розетками. Різьбою, випилюванням, фарбуванням орнаментувалися дуги, ярма, стінки возів і саней та багато інших виробів аж до деталей плугів. З особливим старанням розписували скрині.
Плетіння
У поліських районах помітне місце серед деревообробних промислів займало плетіння кори дерева, бересту, лози корзин і кошиків. Коробки-сівалки гнули з дранки – тонких широких дощечок, ретельно обструганих і розпарених. З тонших і вужчих смужок дранки, бересту, липи чи дубу, лика плели кошики для ягід, грибів і перенесення неважкої поклажі в руках або через плече.
Немало виробів, особливо напівсферичні корзини-верейки для збирання картоплі та інших овочів, плели з лози; коробки-сівалки, кадуби (солом’яники) для зберігання зерна, брилі – з соломи. На Поліссі плели з лика личаки. Як і інші види виробів з дерева, плетені предмети відзначалися художньою досконалістю. Нині в Україні, крім личаків, які повністю вийшли з ужитку, плетіння зберігається переважно у вигляді художнього промислу.
- 1. Український костюм
Традиційний одяг виразно розкриває специфіку конкретного етносу, особливості його матеріальної та духовної культури, служить етнічною позначкою. Етнодиференцюючі особливості традиційного одягу допомагають простежити специфічні та спільні риси культури, виявити початкові, етногенетичні витоки, а також різночасові нашарування у процесі історичного розвитку.
Український костюм до ХІХ – початку ХХ ст. став яскравим, самобутнім, багатогранним явищем культури, що формувалося протягом складної історії українського народу в конкретних природнокліматичних, соціально-економічних та побутових умовах. У традиційному українському костюмі відобразилася спільність походження східнослов’янських народів, тривалі взаємовпливи та взаємодії культур українського народу та сусідніх з них слов’янських, а також неслов’янських народів.
7. Ювелірні вироби з каменю та бісеру
Ювелірна прикраса – це ніби той штрих, яким художник завершує полотно, надаючи образові чіткості й виразності. Доречно підібрані намисто, сережки, брошки, перстень створюють ансамбль, підкреслюють вроду жінки чи чоловіка і водночас свідчать про гарний смак.
Ще в сиву давнину людей полонила нетлінна краса мінералів. Індійський мінералог Рао Бохадур на підставі досліджень, проведених в Індії, Бірмі та інших країнах, підтвердив, що добування дорогоцінних і напівдорогоцінних каменів є одним з найдавніших видів геологічної діяльності людини. Халцедон, нефрит, агат та інші кольорові камені служили людям прикрасою ще VII - X тисяч років тому. Бірюзу почали добувати й обробляти на Сінайському півострові за 3 тисячоліття до нашої ери. У знаменитих «копальнях Клеопатри» на березі Червоного моря за 2 тисячі років до нашої ери добували смарагди. Рубіни й сапфіри знаходили у розсипах на острові Шрі-Ланка близько 2600 років тому, а алмази Індії були відомі три тисячі років тому назад. Ювелірне ремесло належить до найдавніших. Воно – майже ровесник кравецтва й шевства. Обробляючи мінерали, оправляючи їх у золото або срібло, майстри розкривали всю їхню природну принадність.
8. Народна іграшка
Всі народи світу мають іграшки. Це японські традиційні дерев'яні іграшки, російські матрьошки і коники-каталки з дерева, пап'є-маше, глини. Найдавніші іграшки, знайдені на території нашої країни, відносяться до II тисячоліття до н.е. Це - мініатюрні знаряддя охоти - луки, стріли, сокирки, предмети побуту, посуд, брязкальця.
У III тис. до н. є. у Древньому Єгипті були поширені іграшки з дерева та тканини, м'ячі з шкіри та статуетки тварин. З дерев'яних дощечок вирізувалися ляльки та розписувалися геометричним орнаментом. У древній Греції та Римі виготовляли іграшки з дерева, глини. По свідоцтвам істориків, вже у ті далекі часи майстрами були створені механічні іграшки. Виготовлялися також ляльки-маріонетки з теракоти та речі для ігор з ляльками, вовчки, брязкальця.
З глибини віків прийшли до нас традиції швейної іграшки - ляльки, пошитої з клаптиків тканини, хутра.
Іноді іграшці надавалося магічне значення. Наприклад, різні свищики, брязкальця, тарахтушки за язичними віруваннями давніх слов'ян своїм свистом та шумом відганяли злих духів. За такими причинами заборонялося зображувати обличчя у ляльок, тому саме у саморобних ганчіркових ляльок різних народів замість зображення обличчя можна бачити візерунок у вигляді хреста, ромба, квадрата, качиний дзьоб і т.д.
Ляльки з тканини робили в хатніх умовах з тканин (ганчір'я, клапті, частини старого одягу). Вони призначалися для дитячої гри. Однак у різних місцевостях вони зберігали риси, властиві давнім обрядовим лялькам.
Одни із найпоширеніших типів українських народних ляльок так звані «вузлові» ляльки (їх роблять способом крутіння, завивання, перев'язування). Їх виготовляли на території Київщини, Полтавщини. Черкащини.
У іграшки з сиру та тіста ігрове призначення поєднується з обрядовим. Особливо це стосується виробів із тіста — фігурного печива у вигляді птахів, баранів, кіз, зайців, білок та інших тварин, сезонне випікання яких (до певних свят, найчастіше навесні). Це печиво нерідко буває яскраво розмальоване. Діти спочатку граються ним, а потім з'їдають.
Іграшки з сиру виготовляють в окремих селах Карпат — Косівського та Верховинського районів: сирні коні, барани, цапи, корови, «оріпки», птахи, коні з вершниками, олені. Частину їх розфарбовують цяточками та крапочками, проте більшість лишається не разфарбованою.
Іграшки з сиру використовуються і як настільні скульптури, які прикрашають інтер'єр. Також їх, роблячи навесні та восени, дарують близьким та друзям, ставлять на могили у дні весняного та осіннього поминання покійних.
ЮРІЙ ШКРІБЛЯК — основоположник
гуцульської різьби на дереві
" Технологія української народної вишивки"
7-9 клас
Декоративно-ужиткове мистецтво має свій особливий художній сенс та свою декоративну образність та безпосередній зв'язок з побутовими потребами людей. Людина упродовж життя займається різноманітними справами: домашній побут, широке коло суспільних, трудових, культових функцій, спортивних, мистецьких занять, та безліч інших. Тому існують велика кількість різних побутових предметів, речей, що допомагають виконувати людині свої функції. Багато з них мають відношення до сфери декоративно-ужиткового мистецтва. Виготовляють їх з різноманітних матеріалів (традиційно з дерева, глини, тканин, скла, металу), тому класифікують твори декоративно-ужиткового мистецтва в основному за матеріалом і технологією виготовлення:
1) художні тканини (килими, вибійка, батик, художнє в’язання, мереживо);
2) художня кераміка (майоліка, фаянс, фарфор, кам’яна маса, шамот);
3) художнє скло;
4) меблі;
5) одяг;
6) ювелірні вироби;
7) художній метал;
8) художня обробка дерева (різьбярство, столярство, бондарство;
9) художня обробка шкіри;
10) народне малювання;
11) народна іграшка.
Історична довідка
З давніх-давен людина в створених виробах задовольняє не тільки свої щоденні утилітарні потреби, але й одночасно й свої естетичні потреби, намагаючись прикрасити предмет, яким вона користується. Поява орнаментованих предметів в первісному мистецтві пов’язана з трудовою діяльністю та обрядом. Як вид художньої творчості декоративно-ужиткове мистецтво остаточно складається під час виділення ремесла в самостійну галузь виробництва. До промислового перевороту всі вироби виконувалися вручну майстром та його підмайстрами – ковалями, гончарями, швачками…
В Україні сформувалося багато видів народного мистецтва:
- художня обробка дерева, каміння, металу;
- гончарство;
- художня вишивка;
- ткацтво і килимарство;
- декоративний розпис тощо.
Художньо-побутові вироби, які виготовляються вручну в наш час набули значного розвитку в усіх областях України. Кожен вид декоративно-ужиткового мистецтва тісно пов'язаний з історією, національними традиціями регіонів і свідчить про мистецьку обдарованість народних майстрів. Назвемо основні художні осередки:
- Опішня (Полтавська обл.) - художня кераміка;
- Решетилівка (Полтавська обл.) – килимарство;
- Дігтярі (Чернігівська обл.) – килимарство, рушники, плахтові тканини;
- Петриківка (Дніпропетровська обл.) – петриківський розпис;
- Кролевець (Сумська обл.) – кролевецькі рушники;
- Бубнівка (Вінницька обл.) – центр традиційного гончарства;
- Клембівка (Вінницька обл.) – художня вишивка;
- Косів (Івано-Франківська обл.) – килими, художні вироби з дерева, кераміка, шкіра;
- Вижниця (Чернівецька обл.) – вироби з дерева, оздоблені різьбленням та випалюванням.
Найвищого звання – народний художник України – удостоєні:
- Білокур К.В. (народне малювання);
- Головко Д.Ф. (художня кераміка);
- Гоголь Л.Є. (художник килимів і гобеленів);
- Зарицкий І.В. (художнє скло);
- Литовченко І.С. (художнє ткацтво, монументальне мистецтво);
- Примаченко (Приймаченко) М.О. (майстер народного розпису);
- Наєнко О.Ф. (монументальне мистецтво, працював в техніці інкрустації соломкою);
- Товстуха Л.С. (художник килимів);
- Тимченко М.К. (майстер народного розпису).
Протиставлення народного декоративного мистецтва професійному (ремеслам та промислам) відбувається за двома передумовами. По-перше, народне мистецтво створюється самим народом і для себе, тобто людьми, які зайняті хліборобством, скотарством, мисливством, а не спеціалістами - художниками й майстрами, що займаються виключно мистецтвом. По-друге, це мистецтво підкорюється своїм законам, а не закономірностям стильового розвитку, тому має особливий характер, зміст і художню структуру виробів.
Народне декоративне мистецтво – багатофункціональне явище. Практична, обрядова, естетична, ідейно-смислова, виховна функції лежать в його основі.
Основні характеристики народно-декоративного мистецтва:
- Утилітарність, побутова функція.
- Створюється на колективній основі, традиційна наступність.
- Високий ступінь художнього узагальнення, що стосується форми та змісту. Причому зміст визначається ідеями добра, життєстверджуючого активного перетворення дійсності, що визначає образну специфіку.
- Варіативність. (Одного центру виробництва – Петриківський розпис).
- Канонічність.
Природа ужиткового мистецтва
Трудова діяльність людини породжує трудові ритми – повтори тіла, змахи рук. Не виключно, що найдавніший вид мистецтва – трудові пісні, засновані на робочих ритмах, свідоцтво того , що людина давно збагнула значення ритму. Почуття ритму – один з фундаментів естетичного засвоєння дійсності. Можна говорити про те, що ритм є єднальною ланкою між матеріальним та духовним світом, допомагаючи в праці, розвиваючи здатність людини сприймати світ, відтворювати його. Механічні подряпини та сліди обробки матеріалу набували характеру ритмічного повтору. Виникало зображення, яке ми називаємо орнаментом. Найяскравіше своє виявлення народний орнамент виявив в малярстві та вишивці.
Народні промисли:
- Українська народна вишивка – прикрашення одягу та побутових предметів з тканин, на яких вишивається орнамент або зображувальний мотив. Техніки вишивки різноманітні – хрестик, гладь, ажурна, мережка і т.п. Дуже часто вони комбінуються, доповнюючи один одного. Розрізняють білу (однокольорову) та багатокольорову. Під руками народних майстринь простий шматок домотканого полотна ставав справжнім витвором мистецтва. Орнаментовані вишивками рушники, підзори, наволоки, декоративні тканини оживляли інтер’єр традиційного народного житла, входили до складу фольклорно-естетичного контексту селянського побуту; прикрашений вишивкою одяг був органічним компонентом святково-обрядових свят.
Історична довідка
З давніх-давен традиція вишивання жила серед народу. Її коріння губиться ще в дохристиянського культурах. Про це свідчать археологічні знахідки, а також символічне значення вишитої тканини орнаментами.
- Український народний декоративний розпис пов'язаний з художнім оздобленням предметів побуту. Українці з давніх-давен прикрашали стіни хат та господарські будівлі, дерев’яний хатній інтер’єр, меблі, посуд, господарські речі. Найдавнішим і найпоширенішим видом народного малярства був настінний розпис хат, який відзначався великою різноманітністю мальованих орнаментальних мотивів у кожній зоні та області. Розписом покривалися стіни хат, призьба, фриз, що йшов угорі стіни, наріжні пілястри, підвіконня, обрамлення вікон та дверей, самі двері, віконниці. А в інтер’єрі хати – піч, стеля, сволок, обрамлення вікон та дверей, образів тощо. В декоруванні фасадної стіни основним орнаментальним мотивом виступали «квіти у вазоні».
Важливе місце в художньому орнаменті житла на Україні посідали декоративні розписи на дереві, якими прикрашали меблі, господарські речі, дерев’яний посуд, дитячі іграшки і особливо, скрині.
Народний декоративний розпис увійшов яскравою сторінкою в історію культури українського народу. До нього належать:
1) Настінний розпис культових приміщень (церков), жител і надвірних господарських споруд;
2) Багатобарвні малюнки на папері, відомі як мальовки;
3) Станковий народний живопис і графіка;
4) Оздоблення олійними фарбами дерев’яних виробів (скринь, мисників, вуликів, віялок, дерев’яного посуду, іграшок, музичних інструментів);
5) Писанкарство;
6) Розпис тканин;
7) Малюнки на склі (поширені переважно в західних областях України).
Настінний розпис – це живописне зображення, яке виконано безпосередньо на стіні й пов’язано з архітектурою. Настінні розписи мають форми мозаїки, панно, тощо. Розписи бувають тематичні й орнаментальні, виконуються технікою фрески, темпери, клеєного, силікатного та воскового живопису із застосуванням синтетичних матеріалів.
Мальовка – декоративний малюнок на тонкому папері, виконаний аніліновими фарбами – «манійками», що прийшов на зміну настінному розпису в оформленні інтер’єру хати. З кінця XIX століття були винайдені яскраві анілінові барвники, тому майстрині настінного розпису починають малювати не на стінах, а на паперових аркушах -мальовках відповідного розміру та формату. Паперові прикраси – квіти в овалі, вазони-букети. Прямокутні килимки – наклеювали на стіни, дотримуючись традиційних правил оздоблення хатнього інтер’єру (на каміні та сволоку, над вікнами та полом). З початку ХХ століття відомим центром виготовлення мальовок стає с.Петриківка Дніпропетровської області.
Петриківський декоративний розпис виник у селі Петриківка (нині Царичанського р-ну Дніпропетровської обл.). З часу свого заснування у 1772 Петриківка була важливим адміністративним і торговельним центром Протовчанської паланки, де тричі на рік збирався ярмарок, на якому місцеві майстри продавали килими, вибій часті тканини, а також вироби з дерева, розмальовані самобутнім рослинним орнаментом. Після ліквідації Січі село стало казенною слободою, жителі якої не зазнавали постійного кріпацького гніту, що також сприяло розвитку народного мистецтва. Петриківські декоративні розписи розвивались у вигляді стінопису житлових приміщень та декору речей господарського і хатнього вжитку. В ХІХ столітті Петриківка вже була центром розповсюдження стінопису на Україні, орнаментика якого бере початок від стародавньої традиційної орнаментики, що широко застосовувалася в побуті запорізьких козаків для оздоблення їх житла, начиння та зброї. Характерним для мистецтва петриківського розпису є рослинний орнамент, що продовжує традиції орнаментики українського бароко. Він ґрунтується на уважному вивченні реальних форм місцевої флори та створенні на цій основі фантастичних, неіснуючих у природі форм квітів.
Широке застосування в розписі мають мотиви садових і лугових квітів та ягід – калини, полуниці, винограду. Характерним для петриківського орнаменту є також зображення акантового листя (папороті), пуп’янків, перистого ажурного листя.
- 1. Декоративний розпис виробів із дерева
Декоративний розпис виробів із дерева (скринь, мисників, віялок, саней, дерев’яного посуду, іграшок та інше) веде свій початок з настінного розпису дерев’яних культових споруд, поширених ще з давніх часів. Незначну частину декоративного розпису, що вціліла, становлять настінні розписи по дереву олійними фарбами в церквах, наприклад, у церкві Воздвиження в м.Дрогобичі (близько 1636 р.), розпис плафона в церкві с. Черва Закарпатської області (1753 р.).
- 1. Писанкарство
Одним з видів українського народного мистецтва виступають писанки, орнаментовані пташині яйця. Поширений здавна на Україні звичай розписувати пташині яйця пов'язаний з дохристиянським обрядом зустрічі весни. Мотиви розпису завжди мали символічний зміст: в них поетизувалась краса буття, втілювалось сподівання на краще майбутнє. Впродовж століть мистецтво писанки набуло характеру народно-декоративного живопису.
Багато народів світу шанували, возвеличували яйце з його власною атрибутикою. У багатьох стародавніх народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла, навіть зародком усього Всесвіту. В античній Греції і Римі вважали, що Всесвіт виник з яйця казкового птаха Фенікса, який поклав його у святилище Геліоса (сонця). Яйце для римлян мало магічну силу, тому вони використовували фарбовані яйця в різноманітних обрядах і забавах.
Досліджуючи матеріали археологічних експедицій з вивчення трипільської культури, вчені-археологи біля села Лука Врублівецька знайшли декілька керамічних яєць з так званими торохкальцями – маленькими камінчиками, що вільно торохкотіли всередині яйця. Їх використовували як засоби, що відлякують злих духів.
На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в Х - ХІІІ столітті. Найдавнішу українську писанку знайдено археологами на Київщині, вона датується Х - ХІ століттям. Звичайне куряче яйце недовговічне, тому в Київській Русі майстри майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця. Найулюбленішим мотивом був мотив сосонки – яскраво-зеленої травички, що найперша прокидається після зими, сповіщаючи по прихід весни. Улюбленими кольорами майстрів були жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному, тлі. За період з ХІІІ до другої половини ХІХ століття у писанкарстві майже не виникає нових елементів.
Найпоширеніші способи виготовлення писанки:
- фарбування яйця в один колір (червоний, синій, зелений, жовтий) характерне для всієї України )– крашанки, галки, галунки, сливки;
- нанесення малюнка на пофарбоване в один колір тло яйця гострим предметом – дряпанки або скробанки;
- розпис яйця пензликом олійними фарбами – кальовки;
накапування на пофарбоване яйце воску з наступним занурюванням його в фарби – від світлої до темної – крапанки.
Із кінця 19 століття поряд із писанками створюються дряпанки і мальованки.
Дряпанка – це крашанка, на якій орнамент видряпане голкою або металевим стержнем.
Мальованка – це яйце, розписане фарбами за допомогою пензля.
Білі писанки (галунки), що належать до вишуканих мистецьких творів, трапляються здебільшого на Київщині та Чернігівщині.
Після нанесення кольорового орнаменту решту яйця знебарвлюють міцним капустяним квасом або галуном, і тоді на сніжно-білому тлі розквітають неперевершеної краси та яскравості малюнки.
У наш час мистецтво писанок чарує око розмаїттям орнаментальних мотивів і буяння насичених фарб. У художньому відношенні писанки міцно пов’язані з іншими видами народного мистецтва певної місцевості, у них простежуються давні традиції та древні форми українського народного орнаменту. Писанки – це витвір руки і душі. Коломиєю – національним центром писанкарства.
- Українські народні тканини (ткацтво) мають різне призначення, виготовляються народними майстрами ручним способом.
Ткацтво – сукупність виробничих процесів виготовлення тканини на ткацькому верстаті шляхом переплетення взаємно перпендикулярних текстильних ниток. До народних тканин належать сурові полотна, сукна, вовняні тканини, поштучні вироби (скатерки, рушники, хустки, пояси, рядна, намітки, плахти, запаски та ін.).
Історична довідка
Примітивне ручне ткацтво виникло ще за часів неоліту як вид плетіння. Вважають, що ручний ткацький верстат виник ще за 5 тисяч років до н.е. Рання стадія ткацького виробництва на східнослов’янських землях припадає на період трипільської культури. Археологічні знахідки цього періоду представляють значну кількість ткацького знаряддя – деталі первісних ткацьких верстатів, глиняні прясельця для веретен, ткацькі грузила. Самих тканин цього періоду не виявлено, але є відбитки їх на денцях керамічних посудин. В Київській Русі ткацтво було важливим ремеслом. З Х ст. зустрічаються згадки про наявність на Русі сукна, з якого шили свити і опанчі. Спочатку ткацтво було в Україні домашнім ремеслом, з часом воно розмежувалось на сільське і міське ремесла, що привело до виникнення і співіснування протягом кількох століть двох форм – народного домашнього промислу та цехового ремесла.
Килимарство - виготовлення килимів та килимових виробів(гобеленів, доріжок, паласів, шпалер, паласів, сумахів). Основною сировиною килимарства є вовна, бавовна, лляні волокна. Останнім часом застосовують ручний або машинний способи. Ручне виробництво килимів здійснюється на вертикальних і горизонтальних верстатах, машинне – на механізованих килимарських верстатах і жакардових машинах.
Килим – твір художнього ткацтва, призначений для оздоблення або утеплення житлових і громадських приміщень.
Історична довідка
Килими відомі з глибокої давнини. Знайдені на Алтаї в одному з Пазирицьких курганів ворсовий килим належить до V - IV століття. Це така званий Пазирицький килим – найдавніший килим ручної роботи. Пазирицький килим має майстерне композиційне вирішення: центральне поле заповнене великими розетками, бордюр орнаментований зображенням орлиного грифа і має кайму з ряду розеток. Ближче до країв килима зображена лань, яка пасеться, а на широкому центральному бордюрі – вершники. Фон килима – теракотовий, орнамент золотисто-жовтого, темно-синього, голубого і кремового кольорів. В наш час цей килим зберігається в Ермітажі.
Збереглися відомості про існування килимів в Ассирії і Вавилоні, в античних містах, у скіфських оселях Північного Причорномор’я. найбільш відомі килими Сходу – перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі, вірменські. Пізніше килими набули поширення у європейських народів, зокрема у слов’ян.
- 1. Гончарство
Гончарство - виготовлення з глини різних за призначенням гончарних виробів – посуду, кахлів, іграшок, малої скульптури. Виникло в епоху неоліту. Гончарство розвивалось там, де були придатні для цього глини. Сировину очищали від шкідливих домішок, місили, виробляли посуд чи інші вироби, сушили на сонці і потім випалювали, спочатку на відкритих вогнищах, пізніше у звичайних печах і наприкінці у спеціальних гончарських горнах. З появою гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. Уже в добу неоліту гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця. В часи неоліту вироби гончарства оздоблювали орнаментом, мальованими кольоровими фарбами мінерального походження.
Вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральними домішками, випалені до твердого стану мають назву - кераміка.
Якість керамічних виробів залежить від добору сировини й технології виготовлення. Основними технологічними видами кераміки є:
- Гончарство;
- Теракота;
- Майоліка;
- Фарфор;
- Кам’яні маси.
Українська народна кераміка
На території України сліди гончарства археологи датують VI – початку IV тисячоліття до н.е. Неолітичний посуд виготовлявся ліпним способом, або слабо випаленим. У часи мідної доби значного розвитку набула трипільська кераміка, поширена в лісостеповій та степовій зонах Правобережної України. У I тис. до н.е. до початку I тис. н.е. на степовій та лісостеповій території України та на Північному Причорномор’ї існувало високо розвинуте мистецтво численних племен – кіммерійців, скіфів, сарматів. Гончарство мало велике значення лише у осілого населення. Виробляли різноманітний посуд – горщики, корчаги, миски, а також прясельця, ґудзики. Посуд ліпили вручну. Оздоблювали пластичним орнаментом. З кінця VII ст. до н.е. поширюється виробництво чорно лощеного посуду, прикрашеного різьбленим геометричним орнаментом, інкрустованим білою глиною.
6. Деревообробні промисли і ремесла
В Україні здавна виготовляли з дерева кухонний посуд (ковші, миски, ковганки, ополонки, солонки), домашні меблі (лавки, цеберки, ряжки, діжі, бодні), сани і вози, знаряддя праці, пристрої для прядіння і ткацтва і т.п.
Особливо розвивалися деревообробні промисли на Поліссі і в лісостепових районах, де був достатній вибір деревини. Найпростішим і, очевидно, найдавнішим, що зберігся ще в ХІХ - на початку ХХ ст., прийомом обробки дерева був випалювання чи видовбування (вирізання) із суцільних його кусків. Так робили кадуби, жлукта (для лужіння білизни), ступи, човни, ночви, вулики, солонки, ложки. Ложки, ополонки, ковганки обробляли згодом спеціальними ножами та різцями і шліфували так званим шліфером. Ложки були прості («мужицькі», «циганські») і пофарбовані у золотистий і темно-червоний колір («руські»).
Бондарство
До пізніших промислів, що потребували складніших прийомів роботи й інструменту, належить бондарство – виготовлення ємкостей для зберігання та перевезення рідких і сипучих продуктів. Це бодні, діжі (хлібні діжі), цебри, траяни, барила, баклаги. Значне місце серед бондарних виробів займали різні за призначенням і розмірами бочки: 50-60-відерні для кінного транспортування води, обладнані двома днищами і отвором ля зливу; невеликі 5-10 літрові ручні-баклаги і барила; бочки для пива і квасу на 20-30 літрів, для засолювання риби і грибів, овочів та фруктів. Другу групу бондарних виробів становив відро подібний посуд – коновки, цебри, шаплики, дійниці, джбани, діжки. Вони мали форму циліндра, який або звужувався, або розширювався догори.
Бондарний промисел передбачав наявність у столяра високої майстерності і неабияких умінь. Прорізування пазів у клепках, так званих уторів при вставленні днищ було досить складною технічною операцією, що потребувала точності, уміння і спеціального інструменту. Крім сокири, пилки, стамески, долота, молотка, свердла користувалися ще фуганком, рубанком, циркулем, шерхебелем, лінійкою, кривим стругом («уторником»), відшукуючи радіус дна шляхом ділення величини круга виготовлюваного виробу на шість. Клепки скріплювали двома чи кількома дерев’яними, а пізніше залізними обручами – операція, також неможлива без відповідних навичок і вмінь.
Українські майстри добре розумілися в особливостях різних сортів деревини, попередньо піддаючи його необхідній обробці. Зрублені дерева розпилювали вручну, ретельно висушували, сортували.
Стельмахування
Значного рівня розвитку досягло стельмахування – вироблення саней і возів, а також коліс. Виготовлення коліс, виточування круглих ступіць до них робилося на простих верстатах – коловоротах. Матеріал для гнуття ободів, дуг, полозів для саней попередньо розпарювали у спеціальних парильнях («парнях»), що являли собою невеликі зрублені землянки з піччю і чаном, димарем і отвором для виведення пари. Відома була і давніша «суха парня» - неглибока яма з багаттям, покрита дерном, на який клали призначений для гнуття матеріал.
Столярне ремесло
Поширене в Україні столярне ремесло. Крім загальновживаного інструменту, столярі користувались також столярним верстатом, на якому за допомогою рубанка і фуганка виготовляли стільці, мисники, ліжка, рами для вікон і рамки для вуликів, дерев’яні частини борін, плугів. Круглі за формою вироби-фігурні колони для церков і ґанків, деякі деталі для самопрядок, веретена, качалки, стріли, дитячі іграшки виготовлювалися на простому токарному верстаті для дерева.
Столярі - «гребінники», користуючись стругом, спеціальними швайками й пилами, виготовляли гребені і гребінці, необхідні для прядіння, випилювали і випалювали зубці у заготовках з клена і груші. Столярі – «бердники», вистругуючи і відполіровуючи тонкі дерев’яні пластинки, монтували з них дошкоподібне бердо для ткацьких станків.
Теслярство
Будівництвом житла і господарських прибудов (комор, хлівів, клунь) з дерева займалися переважно теслі. Сокирою вручну обтісували і пилкою розпилювали колоди, в яких долотом вибиралися поздовжні пази, а по кінцях робилися кутові зарубки. Колоди за допомогою простого, але хитромудрого пристосування – «драчки» щільно з’єднувалися («придиралися») в зруб. У добу капіталізму з появою відхідництва сільські теслі і столярі, об’єднуючись в артілі, будували водяні і вітряні млини, церкви, монастирі та інші великі споруди.
Художнє оздоблення виробів з дерева
Відчуваючи потяг до краси, українські майстри прагнули орнаментувати вироби чи окремі деталі будов. Так, наличники вікон прикрашали різьбою; сволок у хаті – написами, хрестами і розетками. Різьбою, випилюванням, фарбуванням орнаментувалися дуги, ярма, стінки возів і саней та багато інших виробів аж до деталей плугів. З особливим старанням розписували скрині.
Плетіння
У поліських районах помітне місце серед деревообробних промислів займало плетіння кори дерева, бересту, лози корзин і кошиків. Коробки-сівалки гнули з дранки – тонких широких дощечок, ретельно обструганих і розпарених. З тонших і вужчих смужок дранки, бересту, липи чи дубу, лика плели кошики для ягід, грибів і перенесення неважкої поклажі в руках або через плече.
Немало виробів, особливо напівсферичні корзини-верейки для збирання картоплі та інших овочів, плели з лози; коробки-сівалки, кадуби (солом’яники) для зберігання зерна, брилі – з соломи. На Поліссі плели з лика личаки. Як і інші види виробів з дерева, плетені предмети відзначалися художньою досконалістю. Нині в Україні, крім личаків, які повністю вийшли з ужитку, плетіння зберігається переважно у вигляді художнього промислу.
- 1. Український костюм
Традиційний одяг виразно розкриває специфіку конкретного етносу, особливості його матеріальної та духовної культури, служить етнічною позначкою. Етнодиференцюючі особливості традиційного одягу допомагають простежити специфічні та спільні риси культури, виявити початкові, етногенетичні витоки, а також різночасові нашарування у процесі історичного розвитку.
Український костюм до ХІХ – початку ХХ ст. став яскравим, самобутнім, багатогранним явищем культури, що формувалося протягом складної історії українського народу в конкретних природнокліматичних, соціально-економічних та побутових умовах. У традиційному українському костюмі відобразилася спільність походження східнослов’янських народів, тривалі взаємовпливи та взаємодії культур українського народу та сусідніх з них слов’янських, а також неслов’янських народів.
7. Ювелірні вироби з каменю та бісеру
Ювелірна прикраса – це ніби той штрих, яким художник завершує полотно, надаючи образові чіткості й виразності. Доречно підібрані намисто, сережки, брошки, перстень створюють ансамбль, підкреслюють вроду жінки чи чоловіка і водночас свідчать про гарний смак.
Ще в сиву давнину людей полонила нетлінна краса мінералів. Індійський мінералог Рао Бохадур на підставі досліджень, проведених в Індії, Бірмі та інших країнах, підтвердив, що добування дорогоцінних і напівдорогоцінних каменів є одним з найдавніших видів геологічної діяльності людини. Халцедон, нефрит, агат та інші кольорові камені служили людям прикрасою ще VII - X тисяч років тому. Бірюзу почали добувати й обробляти на Сінайському півострові за 3 тисячоліття до нашої ери. У знаменитих «копальнях Клеопатри» на березі Червоного моря за 2 тисячі років до нашої ери добували смарагди. Рубіни й сапфіри знаходили у розсипах на острові Шрі-Ланка близько 2600 років тому, а алмази Індії були відомі три тисячі років тому назад. Ювелірне ремесло належить до найдавніших. Воно – майже ровесник кравецтва й шевства. Обробляючи мінерали, оправляючи їх у золото або срібло, майстри розкривали всю їхню природну принадність.
8. Народна іграшка
Всі народи світу мають іграшки. Це японські традиційні дерев'яні іграшки, російські матрьошки і коники-каталки з дерева, пап'є-маше, глини. Найдавніші іграшки, знайдені на території нашої країни, відносяться до II тисячоліття до н.е. Це - мініатюрні знаряддя охоти - луки, стріли, сокирки, предмети побуту, посуд, брязкальця.
У III тис. до н. є. у Древньому Єгипті були поширені іграшки з дерева та тканини, м'ячі з шкіри та статуетки тварин. З дерев'яних дощечок вирізувалися ляльки та розписувалися геометричним орнаментом. У древній Греції та Римі виготовляли іграшки з дерева, глини. По свідоцтвам істориків, вже у ті далекі часи майстрами були створені механічні іграшки. Виготовлялися також ляльки-маріонетки з теракоти та речі для ігор з ляльками, вовчки, брязкальця.
З глибини віків прийшли до нас традиції швейної іграшки - ляльки, пошитої з клаптиків тканини, хутра.
Іноді іграшці надавалося магічне значення. Наприклад, різні свищики, брязкальця, тарахтушки за язичними віруваннями давніх слов'ян своїм свистом та шумом відганяли злих духів. За такими причинами заборонялося зображувати обличчя у ляльок, тому саме у саморобних ганчіркових ляльок різних народів замість зображення обличчя можна бачити візерунок у вигляді хреста, ромба, квадрата, качиний дзьоб і т.д.
Ляльки з тканини робили в хатніх умовах з тканин (ганчір'я, клапті, частини старого одягу). Вони призначалися для дитячої гри. Однак у різних місцевостях вони зберігали риси, властиві давнім обрядовим лялькам.
Одни із найпоширеніших типів українських народних ляльок так звані «вузлові» ляльки (їх роблять способом крутіння, завивання, перев'язування). Їх виготовляли на території Київщини, Полтавщини. Черкащини.
У іграшки з сиру та тіста ігрове призначення поєднується з обрядовим. Особливо це стосується виробів із тіста — фігурного печива у вигляді птахів, баранів, кіз, зайців, білок та інших тварин, сезонне випікання яких (до певних свят, найчастіше навесні). Це печиво нерідко буває яскраво розмальоване. Діти спочатку граються ним, а потім з'їдають.
Іграшки з сиру виготовляють в окремих селах Карпат — Косівського та Верховинського районів: сирні коні, барани, цапи, корови, «оріпки», птахи, коні з вершниками, олені. Частину їх розфарбовують цяточками та крапочками, проте більшість лишається не разфарбованою.
Іграшки з сиру використовуються і як настільні скульптури, які прикрашають інтер'єр. Також їх, роблячи навесні та восени, дарують близьким та друзям, ставлять на могили у дні весняного та осіннього поминання покійних.
ЮРІЙ ШКРІБЛЯК — основоположник
гуцульської різьби на дереві
" Технологія української народної вишивки"
Декоративно-ужиткове мистецтво.
Види та особливості
Український народ здавна був одним із найталановитіших у світі. Жага до самостійності й незалежності сприяла до збагачення народної творчості, мистецтва та справжніх українських традицій. Прагнення виживати у важкі часи, стиль життя наших прадідів сприяло виникненню декоративно-ужиткового мистецтва. Речі створювались не лише для естетичного задоволення, адже прикрашаючи оселю, мали практичне застосування.
Декоративно-ужитковим мистецтвом називають вид художньої діяльності, продукти яких є водночас і естетичними, і практичними у своєму використанні. Декоративне у перекладі – прикрашати. Слово ужиткове говорить, що речі мають практичне використання, а не лише слугують елементами естетичного задоволення.
Декоративно-ужиткове мистецтво
Яке ж основне завдання декоративно-ужиткового мистецтва? Звичайно ж, людина здавна захоплювалась красивими речами, тому намагалась зробити своє побутове середовище гарним, що й лежить в основі декоративності. Декоративність показує зміст та художню образність та є єдиним способом, який виражає їх.
Декоративно-ужиткове мистецтво поділяють на види за певним призначенням предмета − меблі, взуття, столові прибори, за технікою виготовлення – вишивання, малярство, в’язання, за матеріалом – деревина, текстиль, камінь (використання природних матеріалів), скло, пластмаси, метали та їх сплави (використання штучних матеріалів).
Кожній сучасній українській області притаманні свої декоративно-ужиткові вироби, котрі набули значного розвитку. Національні традиції регіонів України та їх історія говорять про мистецьку талановитість народних майстрів [Культура українського народу. – К., 1994; 42 ст.].
Основними художніми осередками є Опішня, що знаходиться у Полтавській області (художня кераміка), Решетилівка – у Полтавській області (килимарство), Дігтярі – у Чернігівській області (килимарство, рушники та плахтові тканини), Петриківка – у Дніпропетровській області (петриківській розпис), Кроловець – у Сумській області (кроловецькі рушники), Бубнівка – у Вінницькій області (центр традиційного гончарства), Клембівка – у Вінницькій області (художня вишивка), Косів – у Івано-Франківські області (вироби з дерева, кераміка, килими), Вижниця – у Чернівецькій області (вироби з дерева, оздоблені різьбленням та випалюванням).
Художнє оздоблення побутових предметів сприяло виникненню українського декоративного розпису. Наші прадіди полюбляли прикрашати хатні стіни та господарські приміщення, інтер’єр з деревини, меблі, посуд. Хатній настінний розпис – найдавніший та найпоширеніший вид малярства, який характеризується великою різноманітністю орнаментальних мотивів у всіх зонах та областях.
Розписувались віконниці, двері, обрамлення вікон і дверей, підвіконня, наріжні пілястри, фриз, що знаходиться вгорі стіни, призьба, стіни хат. В самому ж інтер’єрі хати декоративно розписували обрамлення вікон, дверей та образів, піч, стелю тощо. Коли ж декорували фасадну стіну, то основним орнаментальним мотивом слугували «квіти у вазоні».
В декорування українського житла важливу роль мали розписи на дереві: меблі, посуд, господарські речі, іграшки для дітей, скрині.
Яскравою сторінкою увійшов народний розпис в історію української культури. Він включає в себе: настінний розпис церков, хат та господарських споруджень, кальовки (різнобарвні малюнки на папері), народний живопис й графіка, розпис фарбами (олійна основа) на дерев’яних виробах (музичних інструментів, іграшок, вуликів тощо), писанкарство, розпис тканин та скла.
Яскравою сторінкою увійшов народний розпис в історію української культури. Він включає в себе: настінний розпис церков, хат та господарських споруджень, кальовки (різнобарвні малюнки на папері), народний живопис й графіка, розпис фарбами (олійна основа) на дерев’яних виробах (музичних інструментів, іграшок, вуликів тощо), писанкарство, розпис тканин та скла.
Ще у далеку давнину український народ приділяв достатню увагу одязі та побутовим предметам з тканини, вишиваючи на них орнамент або зображувальний мотив. Цей вид діяльності назвали українською народною вишивкою. При цьому користувались різними техніками: хрестик, гладь, мережка тощо. Досить часто вишивка поєднувала у собі кілька технік, які доповнювали один одного. Буває однокольорова та багатокольорова вишивка. Шматок домотканого полотна, потрапивши в руки народної майстрині перетворювався на справжній витвір мистецтва. Зі смаком вишиті рушники, наволоки, підзори надавали свіжості традиційному інтер’єру та входили до селянського побуту, а вишитий одяг був органічним компонентом обрядових свят.
Виробничі процеси, які входять у створенні тканини на ткацькому верстаті за допомогою переплетення взаємно перпендикулярних ниток називається ткацтвом.
Українські народні тканини – різні за призначенням, їх виготовляють майстрами ручним способом. До народних тканин відносять полотно, сукно, вовняні тканини, поштучні вироби (скатертини, рушники, плахти, запаски тощо).
Українські народні тканини – різні за призначенням, їх виготовляють майстрами ручним способом. До народних тканин відносять полотно, сукно, вовняні тканини, поштучні вироби (скатертини, рушники, плахти, запаски тощо).
Створення килимів називають килимарством (гобеленів, шпалер, сумахів). Вовна, бавовна, лляні волокна є основною сировиною килимарства. Для здійснення цього процесу використовують ручний або машинний способи. Для ручного виробництва використовують вертикальні і горизонтальні верстати, для машинного – механізовані килимарські верстати і жакардові машини.
Килимом називають твір художнього ткацтва, який використовують для оздоблення чи утеплення приміщень.
Килими відомі ще з далекої давнини. Найдавнішим килимом ручної роботи вважають Паризький, що знайшли в Алтаї в одному з Паризьких курганів. Належить він до V-VI століття. На даний час цей ворсовий килим зберігають в Ермітажі.
Існування килими також в Ассирії та Вавилоні, в оселях Північного Причорномор’я. Перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі та вірменські килими – найвідоміші килими Сходу [Національна культура в сучасній Україні. – К., 1995; 123 ст.]. У Європі килими набули поширення пізніше, зокрема у слов’ян.
Виготовлення з глини різноманітних гончарних виробів прийнято називати гончарством (посуду, кахлів, іграшок). Гончарство винило в епоху Палеоліту та розвивалось у тих районах, де глина для цього була найбільш придатною. Спочатку від шкідливих домішок очищали сировину, замішували, виготовляли задумані речі, висушували на сонці і в кінці-кінців випалювали (для початку на відкритих вогнищах, а потім – у звичайних печах та по завершенню процесу – у гончарських горнах). Гончарство переросло в окреме ремесло завдяки появі гончарського круга.
Глина або суміш глини з іншими речовинами є досить древнім матеріалом. Отримавши задану форму, опаливши, глина стає довговічною та називається керамікою. Археологи цікавляться вивченням й дослідженням кераміки та черепків керамічних виробів (Трипільська культура України, давньогрецька тощо).
У процесі виготовлення кераміки з’явились різновиди її за якістю, терміном експлуатації та сумішами, які використовуються: кераміка, теракота, кахлі, майоліка, фаянс, порцеляна, металокераміка тощо.
У процесі виготовлення кераміки з’явились різновиди її за якістю, терміном експлуатації та сумішами, які використовуються: кераміка, теракота, кахлі, майоліка, фаянс, порцеляна, металокераміка тощо.
Керамікою широко користуються для виготовлення посуду і, навіть, для деталей космічних кораблів, адже сировина є дешевою та витривалою до агресивного середовища без істотних змін.
Бондарством називають виготовлення ємкостей для зберігання й транспортування продуктів (бодні, діжі, барила, баклаги). Українські народні майстри прекрасно розумілися в особливостях деревини, яка попередньо проходила необхідну обробку. Дерева зрубували вручну, потім висушували та сортували.
В Україні значного поширення набуло столярне ремесло. Ремісники користувались не лише загальновживаним інструментом, але й столярним верстатом. Столярний верстат допомагав виготовляти стільці, ліжка, рами, дерев’яні частини плугів. На простому токарному верстаті виготовлялись круглі вироби: колони, деталі самопрядок, веретена, качалки, іграшки.
В Україні значного поширення набуло столярне ремесло. Ремісники користувались не лише загальновживаним інструментом, але й столярним верстатом. Столярний верстат допомагав виготовляти стільці, ліжка, рами, дерев’яні частини плугів. На простому токарному верстаті виготовлялись круглі вироби: колони, деталі самопрядок, веретена, качалки, іграшки.
На заході України, у поліських районах помітне серед промислів займало лозоплетіння, плетіння кори дерева й бересту. Кошики для ягід та грибів плели з тонких й вузьких смужок бересту, дранки липи або дубу. Дранка (тонкі широкі дощечки, обстругані та розпарені) слугувала для виготовлення коробок-сівалок. Багато виробів плели з лози – корзини, верейки для овочів, з соломи – солом’янки, брилі – для зберігання зерна. Плетені поліські вироби відрізнялися своєю художньою досконалістю. На даний час в Україні плетіння збереглось як художній промисел.
Висновок
Мистецтво є багатофункціональним за свої використанням, адже було не лише пізнаванням та відображенням життя, але й специфічною його моделлю. Воно зберігало свою незалежність, незважаючи на різноманітні соціальні функції.
Мистецтво є багатофункціональним за свої використанням, адже було не лише пізнаванням та відображенням життя, але й специфічною його моделлю. Воно зберігало свою незалежність, незважаючи на різноманітні соціальні функції.
Мистецтво, котре виникло внаслідок трудової діяльності, пов’язане з життям українського народу, було лише народним. В усі часи народне мистецтво вважалось фундаментом художньої культури.
Осмислення гуманного, декоративного вмісту народної творчості, форм та жанрів, насичення орнаментальних та художніх мотивів, образів та музики вважались досягненням декоративно-ужиткового мистецтва у різні історичні епохи, народжених людською фантазією.
Отже, українське декоративно-ужиткове мистецтво має прадавнє коріння. Українські промисли існували ще за доби Київської Русі, про що говорять історичні довідки й пам’ятки. Тож найдавнішими видами українського ужиткового мистецтва вважають різьбу по дереву, вишивку, гончарство, кераміку та килимарство.
Немає коментарів:
Дописати коментар